Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Володимир Малик - Малик - Горить свiча

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Володимир Малик
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Володимир Малик. Горить свiча

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    Володимир Малик - вiдомий український письменник. Його вiршованi казки "Журавлi-журавлики", "Чарiвний перстень", "Микита Кожум'яка" та iншi, повiстi "Чорний екватор", "Слiд веде до моря", "Двоє над прiрвою", iсторичнi романи "Таємний посол", "Князь Кий", "Черленi щити" мали неабиякий успiх.

    В новому iсторичному романi "Горить свiча" автор описує трагiчнi подiї, якi на цiлi столiття перервали полiтичний та культурний розвиток України, - Батиїв погром Києва та розорення iнших наших земель.


    _Замiсть прологу _


    В лiто 6746 (1237). Окаяннi татарове зимували коло Чорного лiсу i звiдти прийшли тайкома лiсами на Рязанську землю на чолi з царем їхнiм Батиєм... I обложили Рязань, i огородили її острогами у мiсяцi груднi, в шiстнадцятий день... Князь же Юрiй Рязанський заперся в мiстi з мешканцями, а князь Роман вiдступив до Коломни зi своїми людьми. I взяли татари приступом мiсто двадцять першого грудня, убили князя Юрiя Iнгваровича та його княгиню, а людей умертвили - одних вогнем, а iнших мечем - чоловiкiв, i жiнок, i дiтей, i ченцiв, i черниць, i священикiв. I було безчестя черницям, i попадям, i добрим жонам, i дiвицям перед матерями та сестрами. Тiльки єпископа уберiг Бог: вiн виїхав перед тим, як татари почали оточувати мiсто. I, перебивши людей, а iнших забравши в полон, вони пiдпалили його...

    I був се по лiточисленню язичникiв-мунгалiв тапику-iль, себто рiк Курицi.


    В лiто 6747 (1238). А татари пiшли i захопили Москву, а князя Володимира, сина великого князя Юрiя, взяли в полон. I пiшли незлiченною силою, проливаючи кров християнську, до Володимира, i... взяли мiсто, i пiдпалили його. Побачили князi, i єпiскоп, i княгинi, що мiсто горить i люди вмирають у вогнi, а iнших рубають мечами, i побiгли - князi в Середнє мiсто, а єпiскоп i княгиня з невiстками, i з дочкою, княжною Феодорою, i з онучатами, i з iншими княгинями, i бояринями, i многими людьми - в церкву Святої Богородицi i зачинилися на хорах. А татари взяли Середнє мiсто, вибили дверi церкви i, зiбравши багато дров, обклали церкву i пiдпалили. I всi, хто був там, задихнулися - i так вiддали душi свої в руки Господа. А iнших князiв i людей татари порубали. I звiдти вони розсiялися по всiй землi Володимирськiй... I полонили всi мiста по Волзi до самого Галича Мерського... А iншi пiшли до Юр'єва, i до Переяславля, i до Дмитрова i взяли тi мiста. А ще iншi пiшли i взяли Твер i вбили в нiй сина Ярославового. I всi мiста захопили в Ростовськiй та Суздальськiй землях за один мiсяць лютий, i немає такого мiста аж до Торжка, де б вони не побували.

    Звiдти Батий пiшов до Козельська. Був у Козельську князь великий юний по iменi Василiй. Мешканцi Козельська, порадившись мiж собою, вирiшили самi не здаватися поганим, а скласти свої голови за християнську вiру. Татари ж прийшли i обложили Козельськ, як i iншi мiста, i почали бити з порокiв[1]. I, вибивши стiну, пiднялися на вал. I зав'язалося тут жорстоке побоїще, так що городяни рiзалися з татарами на ножах, а iншi вийшли з ворiт i напали на татарськi полки так, що перебили чотири тисячi татар. Коли Батий узяв мiсто, вiн перебив усiх, навiть дiтей. А що сталося з князем Василiєм, невiдомо. Кажуть, у кровi втопився... I звелiв Батий з тих пiр називати Козельськ не Козель-ськом, а Злим мiстом. Адже тут загинуло три сини темникiв[2], i не знайшли їх серед безлiчi трупiв.

    Звiдти пiшов Батий у Поле, в Половецьку землю. Iз книги iталiйця Джiованнi дель Плано Карпiнi "Iсторiя монголiв": "У Команiї (землi половцiв) ми знайшли незчисленнi голови i кiстяки мертвих людей, що лежали на землi, мов гнiй... Тi люди були язичники. Вони не обробляли землю, а харчувалися скотом, не будували хат, а жили в шатрах. Їх винищили татари i поселилися в їхнiй країнi, а тих, хто залишився, перетворили на рабiв".

    I був то нокай-iль, тобто рiк Собаки.


    В лiто 6748 (1239). Взяли татари Переяслав-Руський[3] 3 березня, i єпископа Симеона вбили, i людей побили, i град спалили вогнем, i людського полону багато взяли, а навколишнi мiста i села вогнем попалили.

    А восени в силi великiй оточили Чернiгiв, i лютий був бiй бiля Чернiгова. I переможений був Мстислав Глiбович, онук Святослава Ольговича, i множество вiйська його було перебито, а сам вiн ледве втiк. I впав Чернiгiв 18 жовтня.

    I був то кака-iль, тобто рiк Свинi.


    Роздiл I. ХАРМАНКIБЕ [4]


    1


    Погромивши Чернiгiв i сплюндрувавши пiвденну i схiдну Сiверщину, Менгу-каан[5], син Толуя, онук Чiнгiсхана, двоюрiдний брат Батия, спустився зi своїми значно порiдiлими пiсля безперервних боїв туменами[6] понад Сеймом та Десною до Києва i третього дня мiсяця сiчня 1240 року, по-монгольському кулкун-iля, тобто року Мишi, зупинився на низинному березi Днiпра, бiля городка Пiсочена.

    Стояв сонячний морозний день. Шлях ордi перегородила вкрита торосистою кригою та приметена снiгом широка рiка. А небо над нею було чисте i голубе, як очi орусутської дитини.

    Каан виїхав на невисокий пагорб i там зупинив свого вороного коня. Звiдти довго дивився на стрiмкий протилежний берег, де височiли могутнi вали i потемнiлi вiд часу та негоди дерев'янi заборола великого мiста. Такого великого i пишного, якого каан ще й не бачив нiде. Скiльки там церков i яким щирим золотом сяє позолота їхнiх куполiв та хрестiв! А на заборолах - тисячi завмерлих вiд жаху городян, i над ними тривожно лине навкiл нестихаюче калатання дзвонiв на сполох - бем, бем, бем!

    Все це не тiльки здивувало, зачудувало Менгу, а й потрясло його. Яка велич i краса! Яка могуть! Мiсто на горах, мов велетенський корабель, здавалося, пливло в блакитi над зеленими борами, а пiд ним, унизу, над самою рiкою, розкинулося ще одне таке ж велике мiсто, що з верхнiм складало, власне, єдине цiле, бо було обнесене спiльним валом, хоча й нижчим. То був Подiл.

    Каан довго, мов заворожений, споглядав це диво. Потiм хрипко вигукнув:

    - Харманкiбе! Харманкiбе! Киюв! Прадавня столиця землi орусутiв! Я прийшов, щоб пiдкорити тебе! Я, Мунке, прийшов!

    Йому було рокiв сорок. Безбороде вилицювате обличчя, маленький кирпатий нiс та невисокий зрiст не видiляли його з-помiж нойонiв[7], що трималися позад нього на деякiй вiдстанi. Але в голосi вчувалася сила i звичка повелiвати людьми.

    Кiнь пiд ним раптом нетерпляче забив копитом, нiби збирався перестрибнути через рiку, i це нетерпiння передалося вершнику. Менгу пiдняв камчу[8] i, ткнувши нею прямо поперед себе, владно вигукнув:

    - Ми повиннi взяти це мiсто!

    Нойони та баатури[9] враз наблизились до нього. Нойон Ахмил на правах родича, бо тримав ханську сестру, поправив на круглiй головi оторочений лисячим хутром малиновий борик i, вклонившись, заперечив:

    - Нинi не вiзьмемо, каане.

    - Чому?

    - Сил малувате. Багато хоробрих баатурiв полягло пiд Чернiговом, у самому Чернiговi та й по всiй Сiверськiй землi.

    - Я не кажу брати силою. Спробуємо взяти спокусою! I хитрiстю!.. Ще вчора, з дороги, я послав до Киюва одного орусута. Вiн буде там моїми очима i вухами!

    - А якщо обдурить?

    - Не обдурить! У нас у полонi вся його сiм'я - жона, дiти, старi батьки... Я пообiцяв йому за вiрну службу забезпечити їм тепле i ситне життя, до якого вони всi звикли, бо той орусут був князiвським тiуном. Вiн повзав передi мною, мов черв'як, i клявся, що зробить усе, що я накажу. Вiн винюхає там усе, що нам треба знати!

    - Ойє, ойє[10]! Це добре!

    - А зараз пошлемо, як ми це всюди робимо, послiв, щоб умовити мешканцiв Харманкiбе i їхнього коназа Микаїла пiддатися нам по добрiй волi. Пiсля падiння Переяслава i Чернiгова кияни он як нажаханi нашою несподiваною з'явою тут! - i вiн показав на київськi вали, усiянi тисячами людей. - Тож коли пообiцяємо їм життя, вони з радiстю вiдчинять нам свої Золотi ворота!

    - Ойє, ойє! А потiм що?

    - Потiм?.. Нам би тiльки виманити їх iз мiста, а тодi ми зробимо з ними те, що робили повсюди, - хитро примружився каан. - Майстрових - у неволю, дiвчат i молодиць - воїнам на потiху, а старих, малих i, особливо людей визначних, багатих та книжникiв - пiд сокиру та соїл[11]!

    - Ойє, ойє! Мудрi слова мовиш, каане! Послати послiв! А може, рибка якраз i клюне!.. Тiльки - кого послати?

    Менгу замислився, обвiв поглядом присутнiх. Нiхто не опустив очей: кожному хотiлося стати послом, бо, окрiм слави, ця небезпечна, але почесна мiсiя при щасливому її завершеннi може принести велике багатство - рабiв, золото, срiбло, одяг, зброю. Хто ж не хоче вiдразу розбагатiти?

    - Старшим послом пiде сотник Жокте, - сказав пiсля довгої мовчанки каан i ткнув нагайкою до суворого на вигляд баатура, що сидiв на конi мiцно, мов дуб, i пожирав каана вузькими чорними очима.

    - Жокте? Простий баатур з аратiв[12]? - пролунало розчароване зiтхання.

    - Вiн заслужив цiєї честi: перший зi своєю сотнею ввiрвався в Чернiгiв, i там, де ступила його нога, не залишилося нiчого, крiм попелу та трупiв! Я люблю хоробрих i безжальних людей! Поїде Жокте i вiзьме з собою чотирьох - кого сам захоче. А також - терд-жумана[13] Шарапа.

    Жокте задоволене ошкiрнувся, сплигнув з коня i по звичаю, запровадженому Чiнгiсханом, упав перед кааном ниць, простягнув наперед руки i мiж ними поцiлував мерзлий днiпровський пiсок, перемiшаний кiнськими копитами з снiгом.

    - О всемогутнiй каане! Дякую за ласку й довiру!.. Тiльки Шарапа нiяк менi взяти - проклятi орусути проткнули тому кипчаковi[14] списом груди.

    - А був ще один кипчак - Осавлук. Здається, вiн теж знає мову орусутiв?

    - Той дiстав стрiлу в ногу i тепер зализує рану.

    - Тодi вiзьми когось iншого, хто знає нашу мову i орусутську або хоча б кипчацьку i орусутську. Гадаю, знайдеться такий?

    - Серед боголiв[15] мого молодшого брата десятника Жадiгера є один молодий орусут, що був полонеником у кипчакiв, а торiк разом з ними потрапив у наш полон, - вiн по-кипчацьки лопоче, як справжнiй кипчак, та й по-нашому вже добре навчився. То, може, його?

    - Приведи до мене - подивлюся, поговорю з ним. Жокте кивнув братовi Жадiгеру, такому ж жилавому, похмурому баатуровi, що виглядав через голови нойонiв, i той миттю помчав до коша[16]. За якусь хвилину привiв i кинув до нiг каановi раба-орусута, обiрваного, брудного, знеможеного, з кангою[17] на шиї.

    - Ось вiн! - буркнув коротко i вiдступив назад.

    - Встань! - наказав Менту. - Як тебе звати? Раб пiдвiвся, обтрусив з колiн снiг, зняв з кудлатої голови стару кипчацьку шапку з облiзлого заячого хутра i без страху глянув у вiчi можновладному монголовi, перед яким тремтiли не тiльки пiдкоренi племена, а й уся орда, бо Менгу був жорстокий та безпощадний.

    - Я Добриня... Правда, пiп назвав мене при хрещеннi Костянтином, але для батькiв це iм'я було чуже, незвичне, i вони вiдразу прозвали мене по-старовинному - Добринею. Так що я Добриня.

    Менгу пильно вдивлявся в орусута. Одягнений вiн був у пошарпаний, заяложений кипчацький чапан[18] i взутий у розбитi гутули[19]. На його густо зарослому, як i в усiх орусутiв, обличчi яснiли голубi, як небо, очi. Менгу нiяк не мiг звикнути до такого кольору очей. У тiй частинi Всесвiту, що вже був завойований монголами, люди мають чорнi або карi очi, а тут, в землi орусутiв, найчастiше - голубi або сiрi. А це - колiр Вiчного Неба, а на небi - пристановище Тенгрi-хана, якому моляться монголи. I дивиться цей богол прямо тобi в зiницi - i вiд того на душi стає незатишно. А чуб i борода - русявi. А шкiра - бiла-бiла... Дивно.

    Дивно...

    - Скiльки тобi лiт?

    - Двадцять i п'ять, хане.

    "Гм, вiн слово "каан" вимовляє по-своєму - хан", - подумав Менгу, а вголос спитав:

    - Мiсто Харманкiбе, тобто, по-вашому, Киюв, знаєш?

    - Ще б пак! Я ж народився i вирiс поблизу Києваї

    - Ой-бой! - задоволене вигукнув Менгу. - Це добре!.. Чим же ти займався до полону?

    - Я з батьком та братами копав болотну руду i витоплював з неї крицю, сирiч залiзо, i возив до Києва на продаж... А також орав землю, сiяв i збирав хлiб...

    - О, клiб, клiб - це добре! I залiзо - добре! Такi умiльцi, як ти, нам потрiбнi! Дзе-дзе! - Менгу розплився в усмiшцi. - Але хоч i дуже потрiбнi, я вiдпущу тебе на волю...

    - Дякую, хане.

    - Рано дякувати. Спочатку треба заробити волю!

    - Заради волi я ладен на все! - вигукнув Добриня. - Що я маю зробити?

    Менгу прижмурив очi, так що вони стали такi вузенькi, нiби прорiзанi осокою.

    - Я хочу взяти Киюв i посилаю туди послiв, щоб умовили киян пiддатися менi по добрiй волi, без спротиву. Ти пiдеш з ними - товмачем... Вiд тебе у великiй мiрi залежатиме - вiдчинять кияни менi ворота чи нi. Якщо умовиш їх вiдчинити, не проливши кровi, вважай, що з тiєї хвилини ти вiльний i можеш, мов птах, летiти на всi чотири сторони свiту! Захочеш залишитися в Киювi - будеш моїм баскаком . Захочеш повернутися додому - вiльному воля... Ти мене зрозумiв?

    - Як не зрозумiти?.. - схилив у низькому поклонi чубату голову полоненик.

    - Отже, пiдеш?

    - Пiду, хане, - i Добриня опустив очi, щоб Менгу не помiтив радiсного блиску i не передумав.

    - Ойє! От i добре! Зараз тобi принесуть пристойний одяг, що личить пословi каана, i ти з сотником Жокте вирушиш до золотоверхої столицi орусутiв... Iди!


    2


    З тривожно-гнiтючим i одночасно тривожно-радiсним почуттям у серцi ступав невiльник Добриня услiд за своїм господарем, десятником Жадiгером, що мав приготувати майбутньому посольському товмачевi все необхiдне для виконання його важливої мiсiї.

    "Воля! Воля! - бухала в його голову збурена кров. - Неждано! Негадано! Неймовiрно! Я можу стати вiльним! Вiльним! I нiхто вже не перiщитиме камчею по спинi, не штурлятиме, щоб швидше повертався, не кидатиме, мов собацi, шмат протухлої конини чи баранячий маслак... Невже це буде? Невже це не сон?"

    Але тут же серце стислося вiд iншої думки: "Зачекай! Чого радiєш? Чи ти гаразд уторопав, за вiщо хан обiцяє тобi волю? Чи ти подумав, що станеться з Києвом та киянами, якщо допоможеш йому в цьому чорному дiлi? Адже за рiк мунгальського полону, що виявився незрiвнянно тяжчим за половецький, ти надивився на кров, на пожежi, на смертовбивства та погроми, ти знаєш, що чекає тих, хто обороняється, i тих, хто пiддається по добрiй волi, - для всiх один кiнець: смерть, полон, насильство, довiчне рабство!"

    Iз важких роздумiв його вивiв рiзкий окрик Жадiгера:

    - Боголе, чекай мене тут! Я хутко вернуся... Ось теплий прогнiй, - i, зареготавши, монгол показав на паруюче плесо чистої води, - можеш покупатися, якщо не боїшся холоду! А потiм одягнешся в нове... От тiльки не сказав каан, у який одяг тебе нарядити, - у монгольський, кипчацький чи орусутський?

    - Давай орусутський - у ньому я почуватиму себе зручнiше. Та й у моїх землякiв до мене буде бiльше довiри.

    - Мабуть, я так i зроблю, - погодився Жадiгер. - Орусутського одягу у нас зараз хоч вiдбавляй! Ой-бой!

    Десятник був веселий, балакучий i поблажливий до раба, бо завдяки йому став раптом вiдомий самому каановi, а це означало дуже багато - може, навiть прямий шлях до вищих щаблiв у вiйську... Вiн пiдморгнув боголовi, на якому ранiш i ока не зупиняв, круто повернувся на мiцних розкарякуватих ногах i, коливаючись, швидко подався до своєї сотнi.

    Добриня якийсь час постояв, заглиблений у розтривоженi почуття, потiм зиркнув униз, на паруюче плесо, де, мабуть, у глибинi били теплi джерела, i йому раптом шугнула в голову хлоп'яча думка: а й справдi, чому б не скупатися? Вiн швидко нарвав у кущах сухого зiлля, скрутив з нього чималий вiхоть, роздягнувся i, щулячись вiд морозного вiтерцю, стрибнув у воду.

    Крижана вода опекла його, як вогнем, але вiн пересилив себе i пiрнув глибше - з головою.

    Тепер стало теплiше. А коли вiхтем та пiщаним мулом розтер тiло, що враз запашiло, розчервонiлося, вiдчув навiть приємнiсть вiд незвичайного купання.

    Вiн довго хлюпався, бовтався у студенiй водi, пiрнаючи з головою. Арати, що зiбралися на березi, щоб подивитися на дивака-орусута, весело реготали.

    Нарештi прийшов Жадiгер з оберемком одягу та взуття.

    - Вилазь, хлопче, та вибирай, що тобi пiдiйде! - гукнув з берега i кинув свою ношу на снiг.

    Добриня витерся якоюсь лахманиною, натягнув на себе чиєсь пристойне вбрання, одягнув кожуха, взув чоботи. Жадiгер задоволене зацмокав язиком:

    - Дзе-дзе! Тепер каановi не соромно буде послати тебе з посольством. Ходiмо зi мною! Брат Жокте чекає... А я з його сотнею супроводжуватиму вас на той бiк!

    Сотник Жокте та ще чотири посли в новому вбраннi стояли перед Менгу. Каан повчав його:

    - Жокте, в Киювi прикинься лагiдним телятком чи навiть ягнятком i не скупися на ласкавi та облесливi слова - вони все одно нiчого не вартi! Обiцяй орусутам життя, захист вiд кипчакiв, якi майже два столiття пускали їм кров. Обiцяй їм усi блага - земнi й небеснiї Обiцяй усе, що на думку спаде, аби лиш повiрили i вiдчинили ворота... А коли не повiрять, не пiддадуться на лестощi та вмовляння, тодi пригадай, що ти йєка-монгол[20], гордий степовий орел, i скажи їм, що тисячi мiст i сiл уже впали до нiг Потрясателя Всесвiту та його онука Бату-каана - впаде i Киюв! Вiн буде дотла спалений, а головами його непокiрних мешканцiв я перегачу їхню рiку Озi, яку вони називають Днiпром! А щоб вони уявили собi свiй кiнець i повiрили, що я слiв на вiтер не кидаю, вiзьми з собою п'ятьох боголiв-чернiгiвцiв - забий їм роти ганчiр'ям, на голови накинь лантухи i в останню хвилину перемов потрощи їм черепи шокпарами[21]. Покажи киянам, що їх жде, якщо не пiддадуться по добрiй волi! А пiсля того можеш вертатися назад. Тодi я розмовлятиму з киянами iншою мовою! Ти мене зрозумiв?

    Жокте зблiд, нижня його губа вiдвисла.

    - Але ж орусути поб'ють нас пiсля цього, каане! О ару ах[22]!

    - Ти мене зрозумiв? - пiдвищив голос Менгу.

    - Ойє, ойє! Увага i покора! - пролепетав Жокте i схилився в низькому поклонi. - Зроблю все так, як велить великий каан!

    - Тодi - рушайте!


    3


    Київський берег - пустельний. Жодна жива душа не зустрiла на ньому посольство Менгу. Зате на валах Гори i Подолу - Верхнього i Нижнього мiста - стояли тисячi киян i з жахом дивилися на загiн вершникiв, що перебрався через Днiпро i тепер крутою дорiжкою пiднiмався до Хрещатого яру. I було чого жахатися. Кривава слава линула попереду їхнiх витривалих коней. Вони вже погромили i поневолили Залiську Русь, пiдкорили половцiв, що кочували мiж Волгою i Днiпром, сплюндрували Переяслав та Чернiгiв, а нинi добралися до Києва.

    Було чого тремтiти!

    На всiх дзвiницях мiста били на сполох. Гучна луна котилася на далекi околицi - i на Днiпро, i на Десну, i на Либiдь. I серця людей стискалися вiд смертельної туги.

    Перед Лядськими[23] ворiтьми, з яких шляхи вели до Кловського монастиря, до Берестового, до Печорського монастиря та Звiринця, Жокте сказав Добринi:

    - Веди нас до Золотих ворiт - головних ворiт Киюва! Бо не личить нам, послам джихангiра[24], вступати до столицi орусутiв через якiсь бiчнi, другоряднi.

    Добриня повiв монголiв поза валом на гору.

    Ось i Золотi ворота! Перед ними - просторий майдан, що поступово переходить у вулицю. Всюди тут, на узвишшi, розкинулося велике передмiстя, де купичилися хатини та землянки майстрового люду. Звiдси пролягав битий шлях на Василькiв та Поросся. А там, далi на захiд, через яр Кудрявець, виднiється Копирiв кiнець[25], велике передмiстя, обнесене такими ж високими валами, як i Київ, тут стояли дерев'янi будинки купцiв, багатих ремiсникiв та людей прийшлих - iудеїв, грекiв, нiмцiв, скандiнавiв, що колись давно лише наїздили до Києва з товарами, а згодом поселилися тут. Особливо багато було iудеїв: купцi та ремiсники мали двори на Копиревому кiнцi, а єврейська бiднота заселила обидва узбiччя Бiлгородського шляху, що виходив iз Бiлгородських, або Захiдних, ворiт Копиревого кiнця i вiв до Бiлгорода на Iрпенi i далi - в Болохiвське князiвство та Галичину. З Києвом Копирiв кiнець з'єднувався Iудейськими ворiтьми. Ця дiлянка київського валу була неприступна для ворогiв.

    Золотi ворота вражали величчю i красою кожного, хто вперше бачив їх. Збудованi Ярославом Мудрим у 1037 роцi, на природному узвишшi, ворота високо пiдносилися над пагорбами, ярами та широкою долиною Либедi. Здалеку - з пiвдня i заходу - виднiлася золота баня церкви Благовiщення, що стояла на кам'яних стiнах ворiт, i вiд того назвали їх Золотими.

    Добринi перехопило дух. Якi знайомi, рiднi мiсця! Скiльки разiв проїздив вiн з батьком та братами через Бiлгородськi i через Золотi ворота, везучи в Київ крицю, збiжжя, дрова! Пiзнiше, коли йому звернуло з сiмнадцяти, i сам їздив сюди. А потiм, здавши вантаж купцям чи ремiсникам, бродив гамiрливими вулицями та майданами мiста, розглядаючи, як диво, величнi собори, боярськi тереми, ошатно одягнутих людей.

    Якi були далекi i щасливi роки! Здавалося, так триватиме довго-довго - все життя. Та ба! Чоловiк думає-гадає, а Бог по-своєму повертає... Одного дня йому дуже не пощастило. I коли? Саме напередоднi весiлля. Думка блискавично сягнула на п'ять рокiв назад. Йому було двадцять, Миланi йшов сiмнадцятий рiк. I була вона найкращою, як йому здавалося, дiвчиною в Калиновому Кутi - бiлолицьою, русокосою, зеленоокою i чистою, нiби викупаною в любистку. Коли вони зустрiчалися наодинцi у лiсi за Iрпенем, неподалiк Лисiвського монастиря, чи в Рудцi за селом, чи в порослiй лiщиною долинi Кунянцi, над маленькою i тихенькою рiчечкою Олешнею, то вiн не зводив з неї очей, називав її зiронькою ясною i пересипав у руках її шовковисте волосся, що пахло сонцем. Як вiн кохав її, як ждав того дня, коли вони обвiнчаються i по закону вiн зможе назвати її своєю! Ждав, та не дiждався! Перед самим весiллям поїхав до Києва, щоб купити ще дещо, про що згадалося в передостаннiй день, а коли повертався додому, то бiля Бiлгорода дорогу йому раптом перетнули половцi хана Котяна, що шастали по селах у пошуках легкої здобичi. Забрали все: коней, воза, подарунки Миланi, матерi та сестричцi Ганночцi, а самого зв'язали желею[26], приторочили до воза i потягнули в Половеччину...

    Нiби вчора це було, а минуло п'ять довгих невiльницьких лiт, що здалися йому вдвiчi довшими. I ось вiн неждано-негадано повернувся на батькiвщину. Та як! Невiльним мунгальським рабом, полонеником, якого мунгали, стократ жорстокiшi за половцiв, не вбили тiльки тому, що вiн умiв ходити за кiньми, за худобою, шив кожухи та чоботи, валяв повсть для юрт i валянок, знаходив у болотах руду i витоплював з неї крицю, кував ножi. А ще, мабуть, за те, що шпарко балакав по-половецькому, а згодом навчився i по-мунгальському. Вiн став їм потрiбен. Такими умiльцями, хоча i тримали їх у чорному тiлi, вони дорожили.

    А тепер? Що чекає його тепер? Утекти в Києвi? А чи зумiє вiн обхитрити досвiдчених мунгальських послiв?

    Його роздуми обiрвав рiзкий голос Жокте:

    - Оце Золотi ворота?

    - Ойє, це вони, - вiдповiв Добриня.

    Жокте зупинив коня посеред майдану за один перестрiл[27] до мiста i почав розглядати i ворота, i високий вал, i рiв перед ним, i потемнiлi вiд часу й негоди заборола, тобто дерев'янi стiни, на яких товпилися кияни.

    - I нiякi вони не золотi! - з розчаруванням промовив Жокте. - Лише баня церковцi та хрест позолоченi. Та що з того! Хiба їх вiзьмеш з собою?

    Не злазячи з коня, вiн задер голову - аж замалим не впав з неї лисячий малахай - i примружив очi на киян, що мовчки дивилися на невиданих досi чужинцiв.

    - Ген їх скiльки висипало! Скажи їм, терджумане, щоб вiдчинили ворота послам джихангiра Мунке! Та хай не гаються!

    Добриня виїхав наперед, приклав долонi до рота - голосно загукав:

    - Кияни! До вас прибуло посольство вiд мунгальського хана Менгу, двоюрiдного брата Батиєвого. Вiдчинiть ворота!

    Кияни, що стояли на надбрамнiй вежi, почали перешiптуватися. Потiм один перегнувся через забороло i гукнув у вiдповiдь:

    - Дуже велике посольство! Бiльше ста чоловiк! Як же його впускати?

    Голос його був владний, а одяг добротний - видно, боярин якийсь.

    Жокте пожував сухими губами, подумав.

    - У мiсто ввiйде лише п'ять послiв з товмачем та полонениками. Вам боятися нiчого!

    - А чого посли хочуть? Можна i так перемовитись! - не пiддався боярин.

    Жокте нетерпляче вдарив ручкою нагайки по луцi сiдла.

    - Ну, якi перемови, коли ви вгорi, а ми внизу? Кияни знову почали радитися, довго не могли прийти до згоди. Нарештi пролунав той же голос:

    - Гаразд, ми впустимо вас. Але вiйсько хай залишається на мiсцi.

    Жокте оскiрнувся, в його вузьких очицях спалахнули радiснi вогники.

    - Вай-пай! - поплямкав задоволене губами. - Видно, наша слава мчить попереду наших коней! Нам вiдчиняють ворота!.. Якщо мешканцi Киюва вiдчинять їх i перед Мунке-кааном, то це буде найбiльша i зовсiм безкровна для нас перемога в цьому походi! А ми повернемося додому багатiями! Вай-пай!

    Вiн був задоволений початком своєї посольської дiяльностi i не приховував цього перед пiдлеглими. Тi теж плямкали губами:

    - Вай-пай!

    Тим часом забрязкотiли ланцюги - i через рiв було перекинуто пiдйомний мiст. Розчинилися окутi залiзом дубовi ворота, з грюкотом пiднялися важкi залiзнi грати. Шлях до Києва був вiльний.


    4


    Щоб терджуман не втiк, Жокте помiстив його мiж послами i п'ятьма невiльниками-чернiгiвцями, що iз зв'язаними руками i накинутими на голови лантухами брели посерединi. За ними пильно пантрували дебелi баатури, у кожного з них - шабля при боцi та на зап'ястi правої руки на мiцному ремiнцi - замашний дубовий шокпар.

    Посли йшли не поспiшаючи. Жокте на викривлених ногах, як гусак, коливався попереду, приглядався уважно до чужого мiста - до валу, до будiвель, до вулиць та людей, бо знав, що каан обов'язково розпитуватиме про все це.

    Приглядався i Добриня, i серце його млiло, що знову побачив Київ i руських людей, але й гiрко робилося, що прийшов сюди вiсником великого нещастя.

    Iде вiн Золотоворiтською вулицею - прямо до Софiї - i думає. От би кинутися стрiмголов у натовп, що запрудив вулицi й майдани, пiрнути у нього, зникнути, заховатися, розчинитися, як розчиняється дрiбка солi в водi, забути i про Менгу, i про Жокте, i про господаря Жадiгера, i про всi злигоднi, незгоди, муки та страхiття, яких довелося зазнати в неволi, та й податися додому - в Калиновий Кут. Та щоб по дорозi не зустрiлися йому нi половцi, нi татари...

    Калиновий Кут! Такий вiн близький! Всього тридцять чи сорок верстов. Уночi був би вдома!

    Уява переносить його в рiдне сiльце. Розташоване воно на видовженому пiвостровi. З пiвдня тече Iрпiнь, зi сходу - Олешня, з пiвночi - Рудка. Лише на заходi пiвострiв сполучається з материком, i на цьому перешийку - Рокитне озеро, а на його березi - батькiвська хижа, де вiн народився i зрiс. I всюди, куди не глянь - заростi калини! Навеснi сiльце потопає в бiлому її цвiту, восени - червоне вiд ягiд. За Iрпенем, на узвишшi - Лисiвський монастир, а довкола - лiси, лiси, лiси... Калиновий Кут! Чи ж побачить вiн його коли-небудь? Чи ж зайде до рiдної хатини, чи зустрiнеться з батьком, матiр'ю, з братами Василем та Iваном, з сестричкою Ганночкою? А Милана? Що з нею? Яка вона? Минуло ж п'ять лiт! Жива? Чекає на нього? Чи давно замужем?

    Туди, туди, у рiдний край рветься його серце! Хоч би одним оком поглянути на нього, дихнути його живлющим повiтрям, настояним на запахах зеленого бору, пожовтiлого лугу та кисло-терпкої калини, дiзнатися, що там, вдома, розпитати про Милану - жде вона його чи, може, давно забула?

    Вiн пiдводить очi - i вдалинi бачить Софiю. Пiд холодним зимовим сонцем сяють здлотом її хрести на банях, i думки його повертають в iнший бiк.

    Нещасний! Як ти можеш зараз думати про Калиновий Кут, про батька й матiр, про Милану, коли перед тобою Київ i ти йдеш, щоб допомогти вороговi поневолити його або й знищити? Що робити? Що робити? Втекти? Нiяк! Вiдмовитись перекладати? Жокте знiме голову. Умовляти киян здатися? Та як же можна! Що станеться з Києвом, з цими пишними храмами, князiвськими та боярськими теремами, з будинками киян? Усе згорить у вогнi, все розвiється прахом!..

    Застерегти киян, щоб не пiддавалися? Та як? I чи послухаються вони його?

    Думки билися в головi, як пташки у клiтцi, а вiдповiдi на них вiн не знаходив. Iшов мовчки мiж чужими людьми, спотикався на нерiвнiй дорозi i знову поринав у думки i цiпенiв душею вiд важкого передчуття та розпуки.

    Нарештi їх привели на майдан перед Софiєю. Довкола коливалося людське море, над яким не вгавав шум голосiв. На папертi, якраз перед входом до собору, стояв у оточеннi бояр i лiпших мужiв немолодий уже чоловiк, мабуть, той, що вiв перемови з Золотих ворiт. Вiн був одягнутий у теплий кожух, на ногах мав м'якi - i теж на хутрi - жовтi чоботи, а вкрита срiблястим iнеєм боброва шапка пасувала до його невеликої, з проблисками сивизни бороди.

    

... ... ...
Продолжение "Горить свiча" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Горить свiча
показать все


Анекдот 
Офицер обращается к новобранцу из строя: - Как фамилия?

- Украинец

- Я тебя спрашиваю, как фамилия твоя!!!

- Украинец.

- Да фамилия, ты понимаешь по-русски или нет???!!!

- Да Украинец моя фамилия!
Офицер (подозрительно) - Тааак... национальность?

- Белорус.

- Ты что гад издеваешься?!!!!!!!!
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100